Замовити зворотній дзвінок
 X

            

Ідеологія

Ідеологічні засади

Політичної партії «УКРАЇНСЬКИЙ ДІМ»

 

 Партія «УКРАЇНСЬКИЙ ДІМ» – це громада однодумців, які добровільно, за покликом серця та розуму, підтримуючи Програмний маніфест Майдану беруть на себе відповідальність за майбутнє соборної України та її цілісність. Ідеологія партії ґрунтується на ідеях християнського віровчення, демократії, ідеалах гуманізму, на концепції сталого розвитку світової економіки.

Центром нашої філософії є людина, що створена за образом Божим.

Тільки вільна людина може протиставити свою волю, свій розум власним і суспільним негараздам, за благословенням Божим утвердити суспільний порядок. Вільна людина не байдужа до ближнього, до проблем суспільства, середовища проживання, тому її формування є найважливішим завданням усіх суспільних інститутів - сім’ї, Церкви, держави, нації.

Зважаючи на історичний досвід Українського Народу та сучасної європейської міжнародної практики, виконуємо завдання:

Стратегічна мета: побудова України, як самостійної, самодостатньої, потужної, правової, економічно й технологічно розвиненої, екологічно й духовно здорової, сучасної держави, де в добробуті й злагоді живуть і працюють високоосвічені й відповідальні господарі-фахівці, що шанують себе, Бога, свою родину, партнерів та дбають про власний дім і навколишній світ.

Цінності: Бог, Людина, родина, природа, Україна.

Рушійна сила: любов до живого.

Головний ресурс: вільна, гідна, відповідальна особистість – ціннісно-вмотивований громадянин – господар Українського дому.

Механізм: відповідальна взаємодія ціннісно-вмотивованих громадян.

Суб’єкт інтересів: українська політична нація - кожен зокрема, хто є свідомим, діяльним, відповідальним господарем Українського дому, що дбає про сучасність з метою розквіту майбутнього та зі збереженням інтересів минулого.

Суспільний лад, що є належною умовою для реалізації нашої програми: християнська демократія.

Регулятивний механізм: суспільство організовується на принципах милості та справедливості, суспільна солідарність враховує «нерівну рівність» - кожному створюються належні умови, щоб він міг зробити свій особистий внесок й стати гідним господарем власного життя та Українського дому; соціально орієнтована ринкова економіка.

Шлях, яким досягаємо поставленої мети: екосистемне господарювання: від маленьких доцільних взаємодій на локальному рівні – до оздоровлення силою організованого громадянського суспільства цілої України.

Нашою політичною метою є формування в Україні правового громадянського суспільства за найвищими стандартами сучасного цивілізованого світу та з врахуванням дійсних потреб, запитів, духовно-світоглядних особливостей та традицій, притаманних українському народу, зорієнтовано на розквіт Українського дому в майбутнє.

ПП «Український дім» є виразником політичної волі української політичної нації, як взаємоузгодженої волі дієвих свідомих громадян-патріотів - справжніх господарів України, що взяли на себе відповідальність за захист і побудову Українського дому.  Її дійсним потребам та користі (нагальним та в перспективі) підпорядковується наша діяльність та висловлювання.

Не пусті заклики, реальні дії громадян-патріотів будують Український дім.

Прийшовши до влади через парламентську діяльність та роботу наших партійців у місцевих радах - ми докладемо усіх зусиль для виконання таких завдань:
•    Оборонних: звільнення від агресора, відновлення територіальної цілісності та громадянської самосвідомості, утвердження міжнародної поваги до України на глобальному рівні.
•    Будівничих: перетворення України на державу з високим рівнем людського розвитку, домівку вільних, освічених, здорових, матеріально й духовно багатих громадян.

Оборона, захист, добробут й розквіт Українського дому – персональна відповідальність кожного нашого партійця.

Орієнтуємось на громадянське суспільство: воїнів, волонтерів, середній клас, середній та дрібний бізнес, українського виробника, господарника, українську інтелектуальну, духовну та культурну еліту, а не олігархічно-кланові групи.

Порозуміння між окремими суб’єктами громадянського активу досягається через зацікавлену взаємодію зі спільною метою, завдяки спілкуванню спільною державною мовою (українською), спираючись на спільно узгоджену історичну пам’ять (українська історіографія), Конституцію, посилаючись на історично випробувану духовну християнську традицію, з націленістю на перспективне майбутнє України.

Відповідально захищаємо і будуємо!

Політична програма ПП «Український дім» зорієнтована на застереження й лобіювання інтересу української політичної нації в усіх видах діяльності, на всіх рівнях (від локальних та місцевих до загальнодержавних та глобальних) організації суспільного, економічного, публічного, політичного, культурного життя.

Україна має стати гармонійною, живою екосистемою.

Оздоровлювати її слід починати з підтримки імунної системи – ціннісновмотивованих громадян – вільних, гідних, відповідальних особистостей, справжніх воїнів та господарів, що добровільно діють для захисту й благоустрою України. Вони у взаємодії між собою, як дбайливі господарі поступово оздоровлюватимуть кожний окремий закуток Українського дому.

Створимо умови для розширення їхньої громадянської, родинної, фахової, професійної, політичної компетенції.

ПП «Український дім» докладе усіх зусиль, щоб голос суверенної України, який чітко висловлює інтерес української політичної нації, почули на глобальному рівні в політичній, економічній, дипломатичній, культурній площині.

Вмілість і вдалість господарювання в межах власних територіальних, природних, людських ресурсів, мудрість в організації власної домівки, як живого світу, здатність примножити й ефективно використати наявне для розквіту життя – базовий методологічний ресурс української політичної нації, який ми використовуємо і примножуємо.
 
Безліччю конкретних дієвих зусиль через взаємодію відповідальних громадян – впевнено захищаємо, будуємо й розвиваємо Український дім.

Актуальні джерела солідаризації  сучасної української громади: виклики та нагода. Ідеологія «Українського дому» - як артикуляція християнської демократії в український дискурс.

Вступ

Занурюючись в історію постання християнсько-демократичних політичних рухів, варто щонайперше поцікавитись причинами та передумовами актуалізації впливу християн на політичні процеси ХХ-ХХІ століть. Внаслідок послідовної секуляризації (витіснення присутності та зменшення впливу церкви на сфери суспільного життя, що не знаходяться у царині її сутнісного функціонування – визначення людини у відношенні до священного) християнство втрачає роль провідника суспільно-історичного поступу людських спільнот.

Нагадаємо, що секуляризація свого часу була важливим рушієм такого поступу, адже надмірний контроль та спроби керування з боку церкви усіма сферами буття людських спільнот призводив, зокрема в епоху середньовіччя, до гальмування в Європі розвитку науки, медицини, права, політики, економіки, мистецтва тощо. Саме тому секуляризація, як обмеження сфери впливу церкви ареалом її компетенції (зв’язок людини з Богом), спонукала інтенсифікацію застосування розуму для пізнання природи та суспільства й організації ефективного функціонування людських спільнот в земному житті. Це призводило до удосконалення раціональних процедур, розвитку науки, техніки, виробництва, економіки, політики, права, виробленню ефективних способів керування політичною та економічною системами на локальному й на глобальному рівнях.

Однак віра в безумовну розумність людського розуму й здатність керуючись лише раціональними процедурами організувати комфортні для життя людини умови виявилась міфом, що підтвердили глобальні кризи та війни ХХ століття. Стало зрозуміло, що розум як ефективний людський засіб пізнання та моделювання, може забезпечити людство методами та технологіями, механізмами та знаряддями, зокрема і у сфері регулювання людських відносин. Але відкритим лишається питання – у чиїх руках виявляються такі механізми та знаряддя? Адже незважаючи на значний розвиток знання людства про всі сфери природного та суспільного буття, нерозкритою лишається таїна самої людини.

Що є людина?

Керована інстинктами виживання тварина? Егоїстичний хижак, що у прагненні панувати підпорядковує собі все довкола будь-якими можливими методами? Чи натхненна вищим призначенням дитина Божа?

Автономний індивід, самодостатня окремішність, стурбована лише особистісним виживанням? Невіддільна частина колективу, функціональний елемент системи, пожива для цілого, без якого її немає? Чи представник роду, виду, нації, держави, людства, який у відношенні до спільноти та священного самовизначається як повноцінна особистість?

Ці питання, що є насправді ключовими для вибору напрямку розвитку людства, культурно-історичного та суспільно-цивілізаційного поступу людських спільнот, зокрема й вибору тієї чи іншої моделі бажаного майбутнього з належним рівнем добробуту та організації людських взаємин, шлях досягнення яких є предметом політичної діяльності, не отримують остаточної відповіді з опертя лише на раціональне мислення.

Бо ці питання стосуються самого суб’єкта, а не якогось зовнішнього щодо нього предмета, самої людини, що вільна мислити й визначати себе як у статусі керованої інстинктами тварини, чи невіддільним елементом якоїсь системи, так і улюбленою дитиною Божою. А таке її самовизначення спонукає до тих чи інших схильностей та моделей поведінки, до того чи іншого образу належного, в якому вона хоче жити і який формує своєю життєдіяльністю.

Християнсько-демократичні рухи постають як відповідь з боку Християнства на ті чи інші суспільно-історичні виклики, спричинені хибним тлумаченням людини чи у статусі самодостатнього індивіда, вільного від священного, яке накладає обов’язки щодо інших,  чи у статусі частини цілого - безвільного елементу системи. Можна сказати, що християнство повертається у політику секуляризованої Європи ХХ сторіччя для того, щоб захистити людину у статусі вільної, гідної та відповідальної особистості – дитини Божої, що у своєму житті керується Божими заповідями й своєю життєдіяльністю повертає світові Божі правила співжиття, ґрунтовані на милості та справедливості, утверджує сакральні цінності як внутрішній регулятивний механізм поступу людства в майбутнє.

Саме через нехтування сакральними цінностями, що призвело до пропагування свободи індивіда без збалансування такої не лише зовнішніми регулятивними механізмами (закон та примус), але й внутрішньою відповідальністю згідно з людським сумлінням та статусом людини-дитини Божої, Ватикан засуджує доктрину ліберальної демократії  ще 1864 року («Syllabus Errorum» Папи Пія ІХ).

Й надалі християнсько-демократичні рухи послідовно були в опозиції до індивідуалізму та колективізму, які спотворюють природу людини, спрощено розуміючи спонуки до суспільного співжиття. Демократія визнається прийнятною формою організації політичного життя людських спільнот, однак християни намагаються збалансувати демократичний устрій внутрішнім духовно-ціннісним регулятивним механізмом.

Згідно з християнськими переконаннями, людина є не окремішнім індивідом, керованим інстинктом до виживання чи жагою влади, не невіддільною частиною колективу, а, щонайперше – вільною, гідною, відповідальною особистістю, самосвідомою персоною, що покликана реалізуватись у своєму житті, як дитина Божа, й тому діє і чинить згідно з Божими правилами (моральні імперативи), спирається свідомістю на священні цінності, є відповідальним перед не лише людьми, але й Богом, будівничим майбутнього. Людина є вищою цінністю саме тому, що вона є дитиною Божою, Образом і Подобою Божою, і відповідно має діяти у світі земному.

Християнсько-демократичні рухи актуальні там і тоді, коли життя людини, повага до неї як до гідної особистості, творчої, відповідальної персони та її духовні цінності виявляються під загрозою. Відмінність культурно-політичних умов, економічних та суспільних викликів тієї чи іншої спільноти пояснює варіативність християнсько-демократичних ідеологій  в різних країнах Європи та світу.

Незмінним залишається розгорнутий Жаком Маріте (католицький філософ 1882-1973 рр.) персоналізм, згідно з яким Людина – вільна, гідна, відповідальна Персона, покликана до творчого життя Богом й тому має соціальні обов’язки.

Актуальність християнсько-демократичної ідеології:

Свого часу Токвіль Алексіс, ще 1840 р. аналізуючи демократію в Америці, звернув увагу на ті небезпеки, що чатують на цей суспільний устрій залежно від логіки його побудови й наступного функціонування. Саме те, що виглядає очевидною перевагою цього устрою, є водночас його найслабкішим місцем. Адже тенденція урівнювати в правах усіх, ставити одних людей поряд з іншими без глибше обумовленого зв’язку між людьми, нівелює ці зв’язки, робить їх неважливими. Зрештою - загрожує й самій свободі і соціальному зв’язку. Токвіль вважав, що такий механізм суспільної організації може спричинити до загального самоусунення відповідальної особистості, втечу індивідів із спільної суспільної дійсності у приватну сферу. Таким чином утверджуючи верховенство індивіда та його свободи демократичне суспільство може саме себе зруйнувати через відсутність внутрішніх спонук до солідаризації з іншими. Бо рівність умов (прав людини і громадянина в усіх сферах суспільного життя) означає появу індивіда як автономного суб’єкта, що чинить вільно на власний розсуд, а не спираючись на спільні духовні цінності, керується власним розумом та індивідуальною точкою зору, а не традиційно обґрунтованими зобов’язаннями.

Простіше кажучи, забезпечивши можливістю вільно діяти, демократія не має механізму спонукати громадянина з власної волі діяти відповідально, бо громадянин має можливість з власної волі не діяти – самоусунутись із громадського та суспільного життя, переклавши відповідальність на інших.

Раціонально продумані механізми організації, регламентації та функціонування демократичних спільнот не мають запобіжника, який би завадив індивіду самоусунутись від відповідального співжиття, зумовленого відчуттям тісного зв’язку з іншим.

Часткова компенсація відсутності внутрішніх спонук до відповідальної діяльності на користь спільноти відбувається на рівні локальних взаємодій – через безпосереднє залучення індивідів до демократії та самоврядування на місцевому рівні.

Зовнішньою спонукою до відповідальної діяльності індивіда на користь спільноти може бути, й матеріальний добробут. Тому демократичні устрої пов’язані з розвиненістю ринкових відносин та наявністю сильного середнього класу.

Крім проблеми соціального зв’язку, що закладається самою механікою побудови демократичних суспільств, Токвіль також звертає увагу на проблему інтелектуального і морального авторитету в суспільствах, де зрівнені в правах не лише індивіди, але й їхні точки зору. Це зрештою загрожує перевагою значення арифметичної більшості точок зору, що може призвести до «тиранії більшості», яка схильна нехтувати як інтелектом, так і моральними імперативами та духовними цінностями, які потребують особистісної відповідальної діяльності для послідовного утвердження в суспільній дійсності.

Сучасні демократичні суспільства тією чи іншою мірою стикаються сьогодні з цими проблемами. Християнсько-демократичні рухи й були покликані компенсувати ці недоліки демократичної організації суспільства: повернути духовні спонуки солідаризації людських спільнот на підставі християнських цінностей та відповідальності Персони щонайперше перед Богом за свою земну діяльність.

Крім того, у секуляризованих спільнотах, де релігія виявляється витісненою на маргінес суспільного буття а релігійні переконання як і духовні цінності стають суто приватною справою, політична діяльність релігійних суб’єктів є ефективним способом впливу на дійсність. Тому, християнство повертається у політичну систему й починає діяти через політичну ідеологію та програму, щоб таким чином  повернути християнські цінності, активізувати моральні імперативи в тканині суспільної дійсності, викликати автономного індивіда із затишного чарунку його приватної зони комфорту й спонукати згадати себе у статусі вільної, гідної, відповідальної особистості, творчої персони, покликаної Богом до ціннісновмотивованої життєдіяльності.

Сучасність - як виклики та нагода християнській демократії.

Сучасність додає викликів християнській демократії, адже вказані вище небезпеки, що криються в самій логіці побудови демократичного устрою, посилюються в інформаційну добу під впливом утилітарного прагматизму та крайнього релятивізму, що видаються привабливими автономному індивіду.  Простіше кажучи: індивідуальна користь та особистісний добробут стають мірилом ефективності людської діяльності, а публічна показова успішність індивіда – критерієм авторитетності його точки зору. Водночас удосконалюються й методики маніпуляції індивідуальною свідомістю, яка тим більше схильна ставати легкою здобиччю для популістів, чим простіші відповіді вони дають на складні запитання, легші шляхи пропонують для досягнення індивідуальної зони комфорту, вдаліше впливають на емоційну підсвідомість, яскравіші картинки з розрахунком на примітивні людські інстинкти використовують у своїй риториці. Чим менше індивідуальна свідомість вкорінена в традиційні та духовні цінності, що роблять індивіда самостійною особистістю, здатною діяти згідно з власними переконаннями чи принаймні згідно з авторитетною для нього традицією, а не з принади миттєвої користі без особистісних зусиль та відповідальності за наслідки.

Тож із загальних викликів, що постали перед християнською демократією сьогодні гострими є: секуляризм, утилітаризм, крайній прагматизм, автономізація індивіда в його приватній зоні комфорту, фрагментаризація світогляду (індивідуального та суспільного) під впливом споживацтва та інформаційної доби. Все це ускладнює повернення духовних цінностей як внутрішньої спонуки ціннісновмотивованої життєдіяльності відповідальних персон. Саме це, зрештою, і призвело до виснаження духовних джерел Християнсько-Європейської цивілізації.

Бо, більше – без ціннісної духовно-світоглядної мотивації людина як індивід втрачає справжній сенс свого життя. На втрату справжнього сенсу життя людиною вказує збільшення кількості самогубств та поширення нищівних для особистості залежностей – алкоголізм, наркоманія, ігроманія тощо в розвинених правово та економічно успішних країнах.

На притуплення інстинкту самозбереження людства вказують сучасні глобальні катастрофи, спричинені безвідповідальною діяльністю людини, керованої низькими тваринними інстинктами егоїстичного індивіда (екологічна внаслідок безвідповідального господарювання, виникнення та накопичення зброї масового ураження, що стає знаряддям шантажу усієї глобальної системи окремими, керованими інстинктами, а не цінностями, індивідами), який в жазі влади та споживацтва готовий знищити світ, у якому живе.

Тому кінець ХХ сторіччя та початок третього тисячоліття знаменується постсекуляризаційними процесами в суспільному житті – поверненням релігії та ціннісновмотивовуючих методик в суспільне й політичне життя. Зазначимо, що політична система розвинених демократичних суспільств також зазнала своєрідної секуляризації – виснаження ідейних джерел традиційних ідеологій. Удосконалення раціональних методик керування суспільним життям та послідовна деконструкція визначних ідеологем нівелювали значення провідних (і релігійних, і політичних) ідеологій.

Україна розпочала рух в бік побудови демократичного суспільства у вкрай невигідних світоглядних умовах для солідаризації громади: відсутність послідовних неперервних традицій, крайній індивідуалізм (наслідок внутрішньо світоглядної еміграції від тиску тоталітарної радянської ідеології), відсутність стійких традицій правового регулювання суспільних відносин, нерозвинений раціоналізм, покликаний легітимізувати регулятивні механізми демократичних процедур. До цих несприятливих факторів додалась інформаційна доба та низький рівень політичної й патріотичної культури.

Але якщо європейські джерела демократії, щонайперше духовні – виснажились (забулись – зовнішні регламентативні норми з часом підмінили внутрішні спонуки солідаризації), то українська спільнота не була спроможна сприйняти демократію як сукупність регламентативних механізмів існування суспільства через неготовність до цього великої кількості індивідів. Псевдоконсолідуюча роль радянської ідеології - ярма для індивідів, - виробила в них єдине прагнення – вирватись з ланцюгів раба тоталітарної системи. Ці індивіди домагались «свободи від» тиску примусових механізмів підпорядкування антигуманною атеїстичною ідеологією, яка не передбачала їх у статусі свідомої, відповідальної, гідної особистості. А навичок послідовного надбання особистісних переконань, орієнтування в системі складних суспільно-політичних стратегій, ідеологічного обґрунтування прагнень, й наполегливої та натхненної духовно-світоглядними цінностями життєдіяльності для їх досягнень, громадяни щойно звільненої України в масі своїй не мали. Як і не було належних умов: ґрунтовних традицій групової консолідації та мережі потужних ідеологій, спроможних солідаризувати на підставі духовно-світоглядних цінностей.

Громадяни у ставшій незалежною Україні не були виховані в авторитетній традиції, яка б послідовно регулювала їхню життєдіяльність, не мали навичок використання раціональних демократичних процедур та досвіду послідовного сповідування й реалізації визначних ідеологій – усього того, що робить індивідуальну окремішність свідомою, переконаною, відповідальною за родину чи громаду та їх долю особистістю.

Щоб досягти справжніх джерел консолідації, слід аби у суспільній свідомості переважав потяг до творчої «свободи для». Для формування такого варіанту розуміння свободи необхідні духовні джерела – релігійний світогляд, ґрунтовна ідеологія з фундаментальними цінностями, що визначають образ належного майбутнього й спосіб його досягнення, унезалежнюють індивіда від конкретики обставин, надихають діяти вільно у найнесприятливішій ситуації згідно з вищим призначенням. Маємо на увазі те, що обґрунтовувало б солідаризацію не тимчасовими щоденними потребами, механікою суспільного влаштування чи системною функціональністю, не примусом чи зиском, а справжніми сенсами життя.

Загалом політика як раціональна механіка конструювання й організації людських спільнот обмежена у своїй функціональній доцільності. Надихати політичну систему до життєвості мають фундаментальні ідеології, що спонукають індивідів визначатись і діяти у статусі політичного суб’єкта.

Тож вирвавшись з гето тоталітарної ідеології секуляризму сучасна Україна без досвіду розвинених демократичних традицій та політичних ідеологій потрапила на ринок внутрішньосекуляризованої політики. Духовні та ідейні джерела політичних програм виснажені й видаються неважливими. Їх підміняють успішною методикою маніпуляції свідомістю мас і груп за інтересами й ефективною механікою управління суспільним життям. Але людям, для того, щоб цілеспрямовано діяти, потрібно у щось вірити, чогось важливого прагнути й на справжні цінності, що визначають якість особистості та формують сенс життя, спиратись.

Вирівнювання політичного процесу за моделлю саморегульованого ринку призвело до втрати потенціалу моделювання суспільства. То як же ми хочемо визначити, яку Україну маємо побудувати і як можемо це зробити не спираючись на внутрішнє натхнення фундаментальними ідеологіями?

Якщо функція світської демократичної держави полягає в тому, щоб з толерантністю до різноманітності забезпечувати мирне співіснування дієвих автономій індивідів, то слід щонайперше задатись питанням, наскільки самоврядними й свідомими є ці автономії? Повноцінною особистістю, а щонайбільше – самоврядною творчою персоною – робить індивіда його натхнення великими ідеями, опертя на фундаментальні духовні цінності, свідомий вибір причетності до певного способу життя. Фактично – самореалізація як носія вищої духовності в контексті земної Батьківщини, баланс належності вічному й важливому в тимчасовому й конкретно-малому.

Вийти за межі щоденного функціонування та утилітарних логік інструментальної раціональності, байдужої до вищих цінностей, в доцільність життя, сповненого сенсом, автономного індивіда спонукає саме належність ідеології. Однак, щоб такий вихід не виявився самовилученням з життя справжнього, ідолопоклонством, самозреченням чи самогубством особистості, ідеологія не повинна бути фальсифікатом чи оманою, штучно сконструйованим міфом чи брехливою казкою.

Критерієм визначення «справжності й не фальшивості» ідеології є: 1) наявність в її основі фундаментальних духовно-світоглядних цінностей, що протягом тисячоліть надихають людство зростати у своїй не тваринній, а справжній природі – дитини Божої; 2) стурбованість ідеології не «боротьбою з іншими», а побудовою «свого» згідно з дійсними потребами земної ситуації, у якій опинилась конкретна людина; 3)  саме земна Батьківщина є місцем життєдіяльності натхненної ідеологією особистості для якої, в якій і заради якої вона тут і зараз відповідально діє; 4) ті самі фундаментальні духовно-світоглядні цінності визначають й ідеал належного майбутнього, й спосіб, яким до нього прагнуть.

Ідеологія ПП «Український дім». як артикуляція християнської демократії в український дискурс.

Людині для сповненого сенсом життя потрібно у щось вірити. Фундаментальні духовно-світоглядні цінності, сформований на їх основі образ належного майбутнього й обґрунтована методологія його досягнення, пропоновані ідеологіями, надихають особистостей на ціннісновмотивовану сповнену сенсом життєдіяльність.

Зовнішня та внутрішня секуляризація як етапи секуляризації релігії і політики – спочатку обмежуються сфери їх впливу, а потім виснажуються джерела. Таким чином внаслідок зовнішньої, а щонайбільше – внутрішньої секуляризації знецінюються і забуваються сенси, які надихали людські спільноти, релігія та політика стають нецікавими, непотрібними людині в справі її виживання в дійсності. Із вимиванням та забуванням цінностей і сенсів відбувається фальсифікація релігії та політики, що ми й спостерігаємо, потрапляючи до плюралістично-релятивістського ринку зрівняних у вартості за яскравістю й споживчою привабливістю, а не цінністю, пропозицій. Але така ситуація сприяє урівнянню смаків споживачів-автономних індивідів, а не внутрішній солідаризації громади заради спільної справи.

На складне запитання – існують індивіди чи спільноти? – ми не можемо давати просту чи ідеальну відповідь. І в першому, і в другому випадку відповідь буде неправильною. У пошуках того, що здатне об’єднати індивідів у спільноту варто вдатись до ретроспективного аналізу історичного поступу не лише людства загалом, чи окремих людських колективів, а й простежити етапи світоглядного зростання автономного індивіда до статусу діяльної творчої персони, що добровільно й свідомо бере на себе відповідальність за долю громади. Враховуємо, що людства загалом, як і будь-яких загальних категорій, не існує. Бо існують конкретні індивіди та конкретні спільноти з власним життєвим досвідом і світоглядом, традиціями і схильностями. Але існують загальні тренди, у яких функціонують індивіди та спільноти. Існують ключові події, щодо яких вони проявляються, як власне індивіди, особистості та персони чи специфічні спільноти.

Солідарності взагалі, як і суспільства взагалі, як і людини взагалі не існує. Немає універсальних ідеологій, які б ефективно функціонували в будь-якій локальній спільноті на будь-якому етапі її культурно-історичного поступу чи економічно-політичної ситуації. Однак таки є деякі джерела, що надихають індивідів до солідарності. Найефективнішим таким джерелом очевидно є релігія.

Християнство (що пережило період власного самозаперечення через породжену в його річищі суспільної традиції раціональність та зрештою секуляризм) сьогодні також знаходиться у скрутному становищі – воно виявилось менш здатне до опірності іншим релігійним системам, які інтенсивно репродукуються завдяки авторитарним догматичним традиціям та послідовному приросту населення. Експансія іншорелігійних традицій відбувається не лише через їх потужність, а швидше, через «лібералізм» постсекулярного християнства. І в пошуках адекватної відповіді на ці сучасні глобальні виклики християнство потребує нової потужної артикуляції власних духовних цінностей, світоглядного унаочнення в постсекулярну інформаційну добу власної непересічної цінності та ідеологічної спроможності для поступу людства в майбутнє. Християнсько-демократичні політичні ідеології солідаризують християн усього світу до ціннісновмотивованої життєдіяльності та побудови майбутнього згідно з християнськими ідеалами.

Щодо власне Української сучасної ситуації, то Революція Гідності та наступні кризові події (російська агресія, анексія Російською федерацією Криму та захоплення підросійськими бойовиками частини Донецької та Луганської областей України) довели, що українці здатні солідаризуватись щонайперше довкола духовно-світоглядних цінностей, які роблять сповненим сенсу їх земне життя в Україні. На Революцію Гідності громадяни вийшли задля збереження й утвердження цінності вільної, гідної, відповідальної особистості, яка прагне жити й свідомо діяти у цьому статусі у власній Батьківщині. Це ж спонукало українців з перших днів збройної агресії Російської федерації стати на захист України, поступаючись при цьому умовною зоною комфорту автономного індивіда, жертвуючи особистим життям, часом, здоров’ям, фінансами на користь гідного майбутнього ціннісновмотивованих вільних громадян України та родини.

Ці цінності за своєю суттю є християнськими. Християни різних конфесій активно й відповідально відразу взялись до справи разом зі свідомими громадянами та волонтерами, чим підтвердили, що є діяльними захисниками та будівниками земної Батьківщини - України.

Нагадаємо, що в критичній ситуації індивідами рухають інстинкти, щонайперше – інстинкт виживання як тваринне прагнення будь-якою ціною вберегти від ушкодження власне тіло, майно тощо. Однак християнство долає примітивний рівень інстинкту виживання, надає йому сенсу понад індивідуального виміру, вивільняє людську істоту від її тваринного єства, перетворює у вільну персону – дитину Божу, чим, зрештою, наділяє індивідуальну свідомість і свідому персону (як Образ і Подобу Божу) творчим потенціалом «свободи для» навіть у найскрутнішій конкретній буттєвій ситуації.

Людина прагне вижити не лише як особина (автономний індивід), але і як представник виду (людство), роду (українець), групи (фахівець), суспільства, громади, родини. Християнин-українець не просто прагне вижити, але й діє з любові до Бога й родини, відповідально перед Богом та Україною на благо життя.

Таким чином ПП «Український дім» артикулює християнсько-демократичну ідеологію в український дискурс забезпечуючи релігійно-політичною мотивацією до відповідальної життєдіяльності сповнених сенсом персон – громадян України. Це відповідь ціннісновмотивованого християнина-громадянина України на сучасні проблеми й потреби Батьківщини та української громади.

Що ж до питання інтелектуального і морального авторитету, то очевидно, що християни солідаризуватимуться щонайперше не з носіями будь-яких точок зору, а з тим, хто також є носієм християнських цінностей, разом з ким є можливим будувати майбутнє згідно з християнськими ідеалами. Християни мають більше шансів оминути пастку релятивізму, адже знають, чим правда відрізняється від брехні, Бог від лукавого, шлях, освітлений справжім світлом, від облуди.

Християни солідаризуватимуться щонайперше з Христом, критерієм поведінки та оцінки є для них християнські цінності. Вони діятимуть гідно, вільно та відповідально, спираючись на милість та справедливість з любові та на благо України, як свідомі творчі персони – Образ і Подоба Божа.

Принципи християнської демократії

Персоналізм

Ідеологія християнської демократії розглядає людину як персону. Особливість персоналістської концепції полягає в тому, що надання людині рис персони наділяє її певними соціальними обов’язками. На відміну від лібералізму, де найбільшою свободою володіє виключно індивід, в християнській демократії персоналізм пов’язує людину з її оточенням (с’імя, група). Людина як персона виступає в християнсько-демократичній ідеології як ціннісний індивід. Захист і втілення моральних цінностей є пріоритетом в діяльності людини-персони.

Персоналізм закладає основи для специфічного розуміння «свободи людини», яка полягає у можливості здійснювати вільний вибір, але водночас, нести за нього відповідальність та послідовність. Людина-персона може бути вільною тільки в рамках свого оточення, до якого вона мусить виявляти повагу і підтверджувати право своєї приналежності.

Виходячи із такої концепції людини, християнські демократи розглядають її працю як цінність, а не як товар. Повага до праці є тою спільною точкою, яка могла б врегулювати відносини між головними суспільними верствами. Оскільки праця пов’язана з поняттям власності, ідеологія християнської демократії захищає приватну власність. Вона наділяє її соціальною функцією, тобто існування приватної власності має служити не тільки егоїстичним інтересам, а й суспільним. З цією метою, існування приватної власності має бути нормативно обумовленим.
 
Відповідальність

Оскільки людина є персоною в певному середовищі, то вона несе відповідальність за його збереження та розвиток. Відповідальність передбачає вищість спільного блага, заради якого часто треба поступатись власними амбіціями, а часом і свободою. Згідно з християнсько-демократичною ідеологією – тільки ціннісні люди можуть бути відповідальними. Побудова гармонійного суспільства можлива тільки за умов соціальної відповідальності його членів. Відповідальність передбачає багато аспектів, зокрема, це: відповідальність влади перед суспільством, відповідальність перед наступними поколіннями, відповідальність за свого ближнього тощо.
 
Субсидіарність

Даний принцип є певним винаходом християнської демократії. Він передбачає не втручання держави у справи громад без прохання про це. Християнські демократи виходять із того, що на нижчих рівнях держави існує краще розуміння ситуації та існуючих проблем. Тому громада нижчого рівня може краще вирішити свої проблеми ніж це зробить держава. Християнська демократія заперечує централізоване управління і, загалом, негативно ставиться до діяльності держави, яка має бути обмежена до виключних сфер. Субсидіарність не відкидає можливість державного втручання, але воно має відбуватись тільки тоді, коли громада нижчого рівня не може вирішити своїх проблем або звернулась з проханням про це. Тобто субсидіарність передбачає надання допомоги, а не втручання.

Принцип субсидіарності один із базових принципів функціонування ЄС. Він закладений в договорі про Європейський Союз. Це ще раз показує, який великий внесок зробили християнські демократи в розвиток європейської спільноти.
 
Демократичність

Ідеологія християнської демократії виробила власні погляди на саме поняття демократії. Для них демократія – це не «демагогія» і не режим «роби, що хочеш». В центрі функціонування демократії лежить не індивід і не нація, а громада. Саме громада є первинним середовищем існування індивіда, а вже об’єднання громад творить суспільство. Оскільки громада виникає на найнижчому рівні суспільних взаємодій, вона виступає розумним виразником впорядкованих інтересів індивідів. Тому врахування інтересів громади є головним завданням демократії.

Християнські демократи обстоюють концепцію плюралістичної демократії. Однак, вони виділяють два типи плюралізму: ідеологічний плюралізм, передбачає множинність думок та свободу висловлення, та соціальний плюралізм – врахування всіх соціальних груп, які утворилися за своєю природою, а не через певну політику держави. Окрім цього, християнські демократи послуговуються концепцією органічної демократії, яка передбачає взаємозалежність та взаємопов’язаність. Незважаючи на відокремленість та вільну конкуренцію між громадами, вони мусять усвідомлювати спільне благо, досягнути якого можна тільки спільними зусиллями. Тому одні громади завжди мають враховувати інтереси інших громад.

Водночас, християнсько-демократичні партії розвивають внутрішню демократію. Це сприяє навчанню та практиці членів партії в умовах опозиції. Тому часто після перемоги на виборах християнські демократи виявляються дуже ефективними в проведенні реформ та розбудові демократії.
 
Соціальна справедливість

Ідея соціальної справедливості посідає важливе місце в ідеології християнської демократії. Вона є необхідною умовою досягнення спільного блага. Соціальна справедливість спрямовується на громади, а не на окремих індивідів. Вона не передбачає соціальну зрівнялівку, а навпаки спрямовується на гармонійний розвиток суспільства в цілому. Для християнських демократів соціальна справедливість – це не тільки необхідність надати кожному те, що йому належить, але й надавати те, що належить суспільству.
 
Солідарність

Однією з істин християнства є «милосердя». Саме на цій істині будується солідарність в християнській демократії. Солідарність означає взаємодопомогу та взаєморозуміння, на противагу егоїзму та ненависті. Християнські демократи пропагують солідарність у боротьбі з несправедливістю та нерівністю, яка полягає у співпраці, а не в ненависті. Співпраця та солідарність є обов’язковими умовами миру та досягнення спільного блага.
 
Революційність

Християнські демократи добре розуміють, що політика часто служить місцем для не чесної і не моральної боротьби. Тому вони не тільки пропагують власні цінності, а й вміють їх відстоювати та захищати. В умовах протистояння тоталітарним режимам та нерівномірному розподілу світових багатств, християнсько-демократичні партії мусять бути революційними для досягнення ефективних результатів. Революційність в першу чергу означає прагнення швидких і докорінних змін. Тому перемога в протистоянні з тоталітаризмом вимагає, швидких реформ спрямованих на подолання бідності та відсталості, бо тільки за таких умов суспільство зможе прийняти демократію. Тим не менше, не слід путати революційність християнських демократів із агресією. Християнські демократи прагнуть зникнення агресивних режимів і прагнуть встановлення чесних правил політичної боротьби.
 
Позаконфесійність

Цей принцип християнської демократії дає їй перспективи розвитку в будь-якому регіоні світу. Християнські демократи відмежовуються від будь-якого впливу релігії на їхню діяльність. Для них є чітким розмежування на політичне і релігійне. Християнські демократи діють виключно в політичній площині, де намагаються створити всім громадам рівні можливості для самореалізації. В рамках християнсько-демократичних партій створюються сприятливі умови для участі представників всіх релігійних конфесій. Міжконфесійних конфліктах, християнські демократи обстоюють ідею примирення, оскільки демократія створює сприятливі можливості для мирного вирішення спільних проблем.

 




Поділитися: